пам'ять форми

ПАМ'ЯТЬ СОЦІАЛЬНА - позагенетична пам'ять людини (колективна пам'ять людства), скарбниця виробничого, пізнавального і комунікативного досвіду людини, що є основою творчої діяльності (включаючи теоретичну) і базою формування духовного світу людини. Завдяки П.с. здійснюється впорядкування та об'єктивація конкретно-історичного досвіду людства, на основі чого стає можливим історичне відтворення форми діяльності і спілкування, розвиток матеріальної і духовної культур. П.с. виступає як реалізація культурної спадкоємності на рівні духовно-практичного та духовного освоєння світу. До найважливіших функцій П.с. належать: фіксація, систематизація, збереження і передача суспільно значущої інформації. У смисловому аспекті П.с. постає інтерсуб'єктивною, у нерозривному зв'язку об'єктивного і суб'єктивного, загальнозначущого і особистісного, що зумовлює здійснення загальнозначущого через життєдіяльність індивіда, смисложиттєвий пошук окремого носія П.с. як складової універсуму людського буття. У такому аспекті П.с. виступає передумовою становлення і розвитку індивідуальної і суспільної самосвідомості людини. П.с. є тим реальним механізмом, завдяки якому опосередковується розвиток матеріальної і духовної культур. Поняття "П. с." дозволяє схарактеризувати ланки взаємодії спадкоємності предметно-практичної діяльності і спадкоємності культури, притаманні їм обом категоріальні смисли. Характерною рисою П.с. є її вибірковість, спрямованість на закріплення і відтворення суспільно найбільш значущих, інтелектуально, морально і художньо розвинених структур діяльності людини, її буття і свідомості.

метал. пам'ять форми

метал. пам'ять форми

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

Кондильяк, Етьєн Бонно (1715, Гренобль - 1780) - франц. філософ-просвітник. Освіту отримав у Сант-Салпасі та Сорбонні. Друг Руссо, послідовник Локка, енциклопедист; у 1768 р. обраний до Французької академії. Усі пізнавальні здатності людини К. виводить із відчуттів, наголошуючи, що без останніх немає ні розуму, ні волі. К. вважав, що пізнання пов'язане з діяльним задоволенням потреб людини. У цьому процесі отримуються і усвідомлюються сприйняття, а потім на цій основі формуються увага, пам'ять, уява, міркування і розум. Бажання чи небажання набути ті чи інші сприйняття породжує пристрасті - любов, ненависть, надію, страх, волю В. елику увагу К. приділяв дослідженню закономірностей оперування ідеями у знаковій формі, вважав за необхідне створити спеціальну "мову науки" для більш успішного розвитку пізнання. Досліджуючи проблему зв'язку мислення і мови, К. виявив залежність словникового запасу різних мов від способу життя народів, взаємозв'язок і взаємовплив мови і характеру, духу народів. Ще більшою мірою на характер народів, за К., впливає клімат та форма правління, яка зазнає змін відповідно до змін у суспільстві. Причини деструктивних відхилень у суспільстві К. вбачав у відмінності інтересів різних соціальних груп, яка може призводити до гострих соціальних конфліктів. Щоб уникнути руйнації, їх слід урегулювати, не завдаючи шкоди жодній. Для цього слід замінити застарілі форми правління новою політичною системою, здатного досягти соціальної гармонії і підтримувати її. Хоча К. відкрито не критикував релігію, проте сформулював загальний антитеологічний принцип: для філософа недостатньо сказати, що щось виникло надприродним шляхом, його обов'язок - пояснити, як це може статися природним чином. Ідеї К. справили вплив на розвиток франц. матеріалізму.

[br]

Осн. тв.: "Нариси про походження людського розуміння" (1746); "Трактат про системи..." (1749); "Трактат про відчуття" (1754); "Логіка, або розумова наука, що спрямовує до здобуття істини" (1781); "Мова числень" (1798).